wspomnienia.jpg

Чи насправді сни солодкі?

Ще один важкий і нудний день. З останніх сил виконую призначені шефом завдання. Час від часу зі звичною апатією поглядаю на годинник. Не знаю чому, але здається, що від цього  стрілки годинника волочуться ще повільніше. Це ще більше пригнічує. Головний біль вже став нормою. Навкруги всі стараються робити вигляд, що працюють. Однак, якщо придивитися уважніше, то все виглядає зовсім по-іншому. Вже ніхто навіть не думає про роботу. Одні сидять в очікуванні приємного вечора, що на них чекає в колі їхніх друзів, родини, коханих. Інші вже планують свій наступний вікенд.  Хтось з мрійливою усмішкою на обличчі згадує події з вчора. І, мабуть, тільки я нічого не згадую, не планую, ані очікую, лиш ліниво слідкую за стрілками годинника.

В один момент всі ожвавлено починають вставати з робочих місць, вимикати комп»ютери, настільні лампи, і наче наввипередки поспішають до виходу. За кілька хвилин цієї метушні в офісі стає темно, порожньо і тихо. Так закінчується робочий день в нашій фірмі. І лише я, нікуди не поспішаючи, складаю свої речі, вимикаю ноутбук, світло, натягую куртку і шарф, і плетусь до автобусної зупинки. Ще довго чекаю тут на свою 19-ку і вже за якісь півгодини опиняюся вдома. Так, саме вдома — у своїй малесенькій кімнатці. Впродовж кількох років щодня поверталась сюди,..вже звикла до неї як до рідної. По всіх кутках, поличках і стільчиках розкладені речі. Давно збираюсь викинути половину цього хламу, а іншу прибережу до наступного такого ж «рейду». Ліжко – найулюбленіше тут місце. Воно вже чекає на мене. Зараз пригорне і зігріє в цей холодний осінній вечір. А я укутаюсь м»якою ковдрою і буду мріяти про сон. Лежу. В голові тисячі думок, а вчепитись за конкретну важко. Тоді починаю гнати їх гуртом від себе — не втекти. І поволі, одна за одною починають вкладатися. Без емоцій,без хвилювань підпускаю їх до себе і здавалося б вже остання, але ж за нею вже шикується наступна. Отак перекочуюсь з боку на бік в передчутті чогось хвилюючого. Не хочу засинати. І вже добровільно хапаюсь за наступні роздуми, лише б не заснути. Адже там, у снах, — добре,  спокійно, приємно. Там є з ким проводити цікаво час. Про мене не забувають і піклуються. Там веселі подорожі, сміх і щастя. Там проблеми просто розчиняються  в дивний і незрозумілий спосіб. Але щойно сон закінчиться, як реальність непідйомним грузом звалюється на мене. Так чи варто отримати цю насолоду у снах, яка й триває-то всього кілька хвилин, взамін на ще більш ясне усвідомлення нікчемності щоденного життя? Така різка зміна змушує чіткіше відчути буденність. Чи ж варто насолодитися ніжністю сну, якщо її відсутність пригнічує ще більше? Невже солод снів настільки бажаний, щоб після нього тонути у безвиході?..

Залишити відповідь